Філософська думка України

 

Міфічні уявлення східнослов’янських племен. Запровадження християнського світогляду

        1.Свої витоки філософська думка України має в міфології східних слов’ян. Їх міфологія містила струнку систему релігійних вірувань, яку можна назвати передхристиянською релігією України. Духовна творчість східно-слов’янських племен з самого початку була спрямована на освоєння явищ природи і являла собою першу незрілу спробу ще слабкого людського розуму збагнути зовнішній світ. У багатій скарбниці міфології під покровом наївно-дитячої фантазії містить елементи космологічних та космогонічних уявлень, які передавались з покоління в покоління, зміцнювались і доповнювались новим матеріалом. У той час характерною рисою мислення людини був антропоморфізм, тобто перенесення людських фізичних і моральних властивостей на предмети і явища природи. Сонце, земля, вода розглядались як життєдайні сили; а вся природа – як джерело життя.

У слов’ян в епоху родоплемінного суспільства формою релігійних вірувань був політеїзм (багатобожжя). Кожне плем’я створювало своїх богів на основі власного способу життя.

Родоплемінні відносини зазнали двох фаз розвитку: матріархату та патріархату.

В епоху матріархату головними у східнослов’янській міфології є богині Лада і Леля, матір і донька. Це – богині прадавнього землеробського культу природи, що оживляє і відроджує свою плодючу силу. З аналогічною парою богинь – Лето та Артемідою – зустрічаємось у міфології Стародавньої Греції. Це свідчить про те, що вже на рівні міфологічної свідомості між слов’янами та греками відбувався жвавий обмін.

В добу патріархату у східно-слов’янській міфології виділяються 2 періоди:

1)    старий із головним богом Сварогом

2)    новий з головним богом Перуном.

        Поступово на основі родоплемінних відносин формувались відносини феодальні. Феодалізм як суспільний лад потребує ідеології, тобто системи філософських, релігійних, економічних, правових, моральних та ін. поглядів, які б виправдовували існування даного суспільного ладу. На той час як ідеологія могла виступати лише релігія у формі політеїзму. Але кожне князівство мало свою релігію, зі своїми богами. Оскільки у Х ст. князь Володимир Великий об’єднав більшість князівств в одну державу – Київську Русь, то перед ним постало завдання сформувати єдину ідеологію. Володимир створює пантеон з 6 східнослов’янських богів на чолі з Перуном (Даждьбог, Хорс, Стрибог, Симаргл, богиня Мокош). Зі створенням єдиної релігії як ідеології виникла потреба в ідеологах (особах, які б формували і поширювали ідеологію). У східних слов’ян цю функцію виконували волхви – священники передхристиянської релігії. Серед них виділялись чотири групи:

1)    хмарогонителі (впливали на природу);

2)    чародії (здійснювали магічні дії з водою – чари);

3)    потворники (знахарі);

4)    кощунники.

        Перед Володимиром Великим у Х ст. постало завдання створити єдину ідеологію, яка б була прийнята жителями удільних князівств. Спроба Володимира утворити пантеон з богів окремих східнослов’янських племен виявилась невдалою, оскільки кожне плем’я й надалі вірило у своїх богів. На той час у Європі та Візантії як ідеологія феодального ладу затверджується християнство. Тому Володимир звертається до цієї релігії. У 988 році Володимир офіційно проводить хрещення Русі, тобто приймає християнство з Візантії. Є вірогідні відомості, що християнство було прийняте як офіційна державна релігія вже за князя Аскольда у 860 р. Але у 882 р. родоплемінна опозиція, закликавши до влади князя Олега, відновила язичництво. Повторно Русь була охрещена Володимиром. Проте ще довгий час, аж до ХІІІ-ХІV ст. у Київській Русі існувало двовір’я, тобто на офіційному рівні релегією визнавалось християнство, а в народному середовищі ще дотримувались старої язичницької релігії.

 

Філософська думка Київської Русі

2.Вже в Х ст., після створення Кирилом і Мефодієм слов’янської азбуки, на Русі поширюються переклади окремих біблійних книг і уривки текстів античних творів.

         В ХІ ст. з’являються і твори києворуських авторів. 1051 р. – твір митрополита Ілларіона “Слово про закон і благодать”, який свідчить про перемогу християнства як ідеології в Київській Русі. В цьому творі Ілларіон здійснює протиставлення закону (іудейства) благодаті (християнству). В Старому Заповіті (першій частині Біблії) містяться закони, які Бог дає іудеям. В Новому ж Заповіті описується благодать, яка приходить з Ісусом Христом.

         Також в Київській Русі розповсюдженими були апокрифи – тексти на біблійну тематику, які Церква не включила до офіційної Біблії. Апокрифи не були включеними до Біблії тому, що в них людина ототожнюється з природою. Вони стверджують, що Бог тіло створив із землі, кров – від Чорного Моря, очі – від Сонця, душу – від світла.

         Важливу роль на різних рівнях культури Київської Русі відіграє ідея кола, яка проявляється як ідея довершеності, досконалості. Навколо голів святих на іконах ми бачимо кола, що називаються німбами. Вважається, що коло робить людину досконалою і захищає її від диявола. Тому для захисту від диявола навколо голів святих зображають німби.

         Головною рисою культури Київської Русі був панетизм – переважання етичної, моральної проблематики. Всі проблеми, що ставляться в той період, стосуються людини. Як посередник між Богом і людиною виступає Ісус Христос, який є боголюдиною.

         Значний вплив на культуру Київської Русі справила Візантія. Візантійські тексти приходили на Русь через Болгарію. І тому культура Болгарії виступає як культура-посередниця між Руссю та Візантією. Один з творів візантійського філософа Іоана Дамаскіна – “Джерело знання” – теж був відомий на Русі. В цьому творі Іоан Дамаскін здійснює поділ філософії на теоретичну і практичну.

         В культурі Київської Русі більше уваги приділялось практичній філософії (етиці, політиці, економіці). Крім того, Іоан Дамаскін в другій частині свого твору дає опис двох видів пізнання: чуттєвого і раціонального. Але ця друга частина не була перекладена в Київській Русі. Традиція Київської Русі в розгляді пізнання така: лише чуттєве пізнання є вірогідним і може поєднати нас із Богом.

     В культурі Київської Русі починають з’являтись і елементи наукових знань. Розповсюдженими були твори фізіологів, які поширювали умовні природничо-наукові уявлення про людину, рослини, каміння тощо.

         В Київської Русі вважали, що справжнє вдосконалення можливе лише в колективній формі. Тому великого значення надавали колективній молитві. Ідея індивідуального вдосконалення прозвучала в культурі Київської Русі лише 2 рази: 1) на початку ХІV ст. – ісихазм; 2) в єретичній течії, що очолювалась Нілом Сорським.

         В культурі Київської Русі поширена ідея, що філософія є уподобленням Богові. Філософія є любов’ю до мудрості. Істиною ж мудрості є Бог. А тому любов до Бога і є істинною філософією.

 

Філософія на землях України в XIII – XV ст.ст.

         3 .В ХІІІ-ХV ст.ст. на передній план в філософії Київської Русі виходить антропологічно-гуманістична тематика, яка проявляється у розробці питань про співвідношення Бога і людини.

     Наприкінці ХІV ст. виникає такий напрям, як ісихазм. Це – напрям фізичного мовчання, тобто утиску фізичного заради морального. На Русі прибічником філософії ісихазму були Феофан Грек і Андрій Рубльов. Ісихасти виступали за високу культуру почуттів. Почуття існують не для демонстрації іншим, а для себе. Людина повинна не показувати свої почуття, а вбирати в себе дійсність, спостерігати за навколишнім.

   Ісихасти стверджували, що єднання людини з Богом відбувається шляхом заглиблення у внутрішній світ, для чого необхідна розумна молитва.

    В ХІІІ-ХІV ст.ст. зростає кількість церков та монастирів, які мають великі земельні наділи. Поширюється також симонія – продаж церковних посад. Тому частина духовенства критикує сучасний їм стан церкви. Так виникає нова течія – нестяжательство. Очолює її Ніл Сорський (1433-1508). Сутність його поглядів на процес пізнання така: всіляку справу треба починати з розмірковування. Призначення ж розмірковування – очищення розуму від помислів, що виникають під дією реального, земного світу. В результаті такого очищення ми наближаємось до Божественної мудрості і лише завдяки їй можемо вершити свої справи.

   Ніл Сорський стверджував, що будь-яку справу треба починати з розмірковування, щоб очистити розум від “помислів”, що виникають під дією реального світу. Для полегшення справи Ніл Сорський навмисно досліджував походження ідей і їхній вплив на розвиток пристрасті.

       1-й акт пізнання: завдяки відчуттям в серце людини вноситься образ дійсності, котрий потім “об’являється” розуму.

  Наступний крок – моральна оцінка помислу, перетворення його на джерело вчинку. Тут в людині вже припиняється всіляка внутрішня боротьба, зникає сумнів; вона остаточно затверджується в прийнятому рішені.

    Наступний крок – “пристрасть”, яка безпосередньо керує практичною реалізацією мисленного вибору. Пристрасть формує життєві позиції людини.

     Отже, хоча Ніл Сорський в принципі не відкидав раціоналізм, все ж він за будь-яких обставин вимагав згоди розуму людського з божественним одкровенням.

    Ніл Сорський: суто ісихастський погляд на спасіння. Як і його афонські наставники (Гр.Синаїт), він наголошував на аскетизації розуму. Тому придушення в собі всілякого інтересу до земного є першим кроком на шляху праведництва. Для досягнення цього він пропонував фізичну працю.

        Отже, в поглядах Ніла Сорського провідною була критика з позицій містики тобто “безладу” в церкві, який призвів її до розколу і викликав широкі антицерковні рухи народних мас. Ніл Сорський мріяв про аскетизацію церкви, надіячись таким чином вивести її з-під впливу світської влади. Це ставило його в ряди феодально-боярської опозиції.

    В ХІV-ХV ст.ст. в Україні поширюється агіографічна література (від грецького “агіос” – святий) – тобто життєписи святих. Створюються цілі збірки життєписів – патерики. Один із найвідоміших серед них – Києво-Печерський патерик.

 

Філософська думка в Україні у XVI – XVII ст.ст. Наука і філософія у Києво-Могилянській академії

       4. У 1385 р. відбулась Кревська унія – злиття Польщі з Литвою. До цього Україна перебувала у складі Литви. Після унії ж більша частина України відходить до Польщі. Починається наступ католицизму на Україну.

     У ХVІ-ХVІІ ст.ст. в багатьох містах України виникають братства і при них – братські школи. Це були організації городян-українців, які гуртувались навколо православної релігії. З діяльністю братств тісно пов’язана творчість українськтих полемістів. Вони вступали в полеміку (тобто сперечалися) з тими польськими діячами, які доводили безперспективність православ’я. До українських полемістів належали Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Захарія Копистенський.

    Найвідоміший полеміст – Іван Вишенський (бл. 1550-1620). Він вважає, що спілкування з Богом неможливе на рівні розуму. Воно відбувається містичним, ірраціональним осяянням душі. Розум є лише одним із щаблів на шляху до божественної істини.

        1576 р. – в м. Острозі український магнат князь Костянтин Острозький засновує Острозький культурно-освітній центр. В ньому викладались грецька, латинська та слов’янська мови, а також граматика, арифметика, риторика, логіка тощо. Навколо Острозького культурно-освітнього центру гуртуються полемісти. При цьому існувала друкарня, створена російським першодрукарем Іваном Федоровим.

     Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьми високої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та з сучасною їм західно-європейською культурою. Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східно-слов’янському світі взагалі. У 1636 р. він припиняє своє існування. Проте за 4 роки до цього в Києві виникає Києво-Могилянський колегіум (1632 р.), а згодом (з 1701 р.) – Києво-Могилянська академія. Вона й стала першим справжнім вищим навчальним закладом у східнослов’янському світі.

    Навчальна програма колегіуму будувалась за класичною схемою середньовічного західно-європейського університету. Вивчалися сім наук: граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика. Це – основа, фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки виділялись на загальноосвітню підготовку, потім один рік на риторику і поетику, наступні два роки – на філософію, останні 4 роки – на теологію.

    Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Просвітництва. З Києво-Могилянським колегіумом пов’язана діяльність таких видатних українських мислителів, як Іов Борецький, Петро Могила (1596-1647рр.) – (згодом митрополит Київський та Галицький); Феофан Прокопович (з 1711 р. – ректор академії); Стефан Яворський (який організував в Москві слов’яно-греко-латинську академію (1685 р.) на зразок Києво-Могилянської академії); Георгій Кониський.

Філософські погляди Г.Сковороди

         5 .Народився у 1722 р. в селі Чорнухи Полтавської губернії. Він мав дуже багату біографію: навчався у Києво-Могилянській академії, був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі, перебував у складі посольської місії за кордоном, згодом викладав у Харківському колегіумі. Після цього вже до самої смерті був мандрівним філософом. Мандруючи Україною, він писав діалоги, читав та дарував їх своїм друзям та знайомим.

      Філософські погляди Сковороди такі:

     Філософія є самим життям. Тому головним у людині є не розум, а серце. Мова його творчості – це мова образів, символів, а не чітких понять.

    Реальність не є матеріальним або ідеальним буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосмосу, великого світу; мікрокосмосу, світу людини, і символічного світу, або Біблії. У свою чургу, кожен із трьох світів є єдністю двох сторін: видимої, зовнішньої та невидимої, внутрішньої.

      Макрокосмос у своїй видимій стороні постає як природній світ відчутних речей та явищ, як матерія; а невидима його сторона – Бог.

       Так само й мікрокосмос, людина, виступає у вигляді зовнішньому, тілесному, але справжня її сторона – духовність.

      Світ Біблії теж за свою видиму сторону має безпосередній текст; його ж внутрішня сторона – той смисл, який приховується за текстом.

       Творчості Сковороди притаманна діалектика. Але це – не об’єктивна діалектика, як у Гегеля. Це – діалектика суб’єктивна, екзистенціальна, яка, за означенням Сартра, є логікою людської дії.

   Творчості Сковороди притаманний кордоцентризм (від лат. cordis – серце), тобто наголошення на вирішальному значенні серця в житті та діяльності людини. Сковорода пише: “Голова усього в людині є серце людське…”, “серце є корінь життя і обитель вогню і любові”…

        Сковорода вважає, що макрокосмос і мікрокосмос перебувають у стані гармонії, яка виникає завдяки творчій життєвій ініціативі людини.

    Між макрокосмосом і мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів – Біблія. Для осягнення істини необхідна розшифровка Біблії.

    Філософію Сковорода визначає таким чином: “Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія.”

 

Філософія в Україні у XIX ст.

6. У ХІХ ст. Україна перебувала у складі Росії. Виникає заборона української мови і взагалі всього українського (Валуєвський циркуляр). Як реакція на це у 1845 р. в Києві виникає таємне Кирило-Мефодіївське товариство, яке ставило собі за мету створення федерації вільних слов’янських республік. До цього товариства входило 12 чоловік, серед них – відомий історик Микола Костомаров, відомий письменник Пантелеймон Куліш і Т. Шевченко. У 1847 р. за доносом Кирило-Мефодіївське товариство було викрите, а його учасники ув’язнені.

Памфіл Юркевич (1827-1874) – автор “філософії серця”. Народився у родині священника на Полтавщині. Навчався у Київській духовній академії, згодом викладав у ній. Його лекції з філософії та історії філософії користувалися надзвичайним успіхом.

Юркевич вважає, що реальність складається з трьох сфер:

1)    ноуменальний світ – ідеальне царство “вічної правди”, подібне до “світу ідей” Платона;

2)    реальний світ, що є царством розумних істот;

3)    феноменальний світ примарного існування тілесності.

Розум є сферою загального і тому принципово не може вичерпати індивідуальне. Воно осягається серцем.

 

Філософська та соціологічна думка в Україні у XX ст

         7.На початку ХХ ст. виникає київська екзистенціально-філософська школа, до якої входили Бердяєв, Шестов, Зіньковський. Філософська позиція Бердяєва грунтується на його ствердженні про кризу сучасного йому суспільства. Ознаки цієї кризи Бердяєв вбачає у поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу. Воно розриває цей світ  на об’єкт і суб’єкт. Бердяєв вважає, що необхідно створити нову філософію тотожності об’єкта і суб’єкта, подібну до філософії Шеллінга. Людина мусить здійснити рішуче поривання з видимістю матеріального буття і через творчість наблизитись до Бога.

    Шестов вважає, що наука дає лише формальні пояснення явищ природи. Самі ж вони залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими. Шестов вдається до такого прикладу: якби з бурякового насіння виросли носороги, то наука б досить легко це пояснила. Але й великий буряк, що виріс з маленької насінини, після всіх пояснень, які дають ботаніки, так само незрозумілий, як і носоріг, що виріс з тієї самої насінини. (Шестов “Самоочевидные истины”).

      Творчості М. Коцюбинського (1864-1913) теж притаманні екзистенціальні мотиви. Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку із землею, природою. “Перемога над природою” обертається поразкою дл людини. Вихід Коцюбинський шукає в поверненні до природи, у встановленні постійного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм “внутрішнім”. Це – типове екзистенціальне змалювання взаємин людини і природи.

       Коцюбинський започатковує в українській культурі жанр “потоку свідомості”. Він змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагачених для раціонального аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов’язана з навколишнім природнім і суспільним світом. Але Коцюбинський вважає, що істотними є не ці зовнішні (тобто природно-соціальні) характеристики людини, а саме внутрішні. Людина створює власний, не менш багатий за зовнішній, внутрішній світ.

        З 20^х рр. ХХ ст. марксизм-ленінізм стає єдино допустимою у філософській сфері точкою зору. Філософія поділяється на 2 потоки: діамат (діалектичний матеріалізм) і істмат (історичний матеріалізм). Діамат виступає як матеріалістичне розуміння загально-методологічних аспектів філософії. Істмат є застосуванням матеріалістичної точки зору до історичного процесу.

         Альтернативна філософія в цей час розвивається нелегально в літературних колах.

         Такі письменники, як Зеров, Хвильовий, висунули так звану “теорію азіатського відродження”. Вона полягала в тому, що Україна повинна визволитись з-під влади Росії і орієнтуватись на Західну Європу.

         З приходом до влади Сталіна починаються репресії діячів української культури і філософії в тому числі.

         Друге відродження української філософії починається в 60^х рр. нашого століття і пов’язане з ім’ям Павла Копніна. Пам’ятаємо, що в центрі філософії марксизму-ленінізму стоять невблаганні об’єктивні закони розвитку суспільства і природи. Копнін зміщує наголос філософських міркувань з цих об’єктивних законів на суб’єкта, на його пізнавальні, моральні і світоглядні позиції.

         1971 р. – смерть Копніна.

         Отже, в радянській українській філософії протягом останніх 30 років існувало 2 тенденції: офіційна і неофіційна.

     Офіційна полягала в твердому дотриманні марксистсько-ленінських традицій; неофіційна включає до поля досліджень філософії людину як суб’єкта (хоча й теж залишається на позиціях матеріалізму).

     Крім Радянського Союзу українська філософія ХХ ст. розвивалась і за кордоном, в середовищі української еміграції.

    Липинський і Донцов дали філософське обгрунтування української національної ідеї і виступили як ідеологи українського націоналізму. Липинський і Донцов закликали до боротьби за встановлення самостійності України, але цю боротьбу вважали справою “активної меншості”, або еліти.

         Донцов наполягав на “нетерпимості”, навіть на фанатизмі, без яких, на його думку, не може реалізуватись націоналізм як ідеологія.

    На відміну від Липинського і Донцова, наступний видатний український філософ – Чижевський – активної участі в політичному житті не брав. Навчаючись в Київському університеті, Чижевський захоплюється ідеями “філософії серця”. У 1921 р. Чижевський емігрував до Німеччини, де слухав лекції таких видатних екзистенціалістів, як Ясперс, Хайдегер.

      З 1924 р. Чижевський працює у Празькому українському університеті. Він пише багато праць з історії філософії і літератури. Працює у сфері вивчення національних особливостей філософського знання.

    Чижевський пише працю “Нариси з історії української філософії” і цим твором підводить підсумок усій українській філософії аж до половини ХХ ст. Тому ця праця особливо цінна для нас. Взагалі Чижевський виступає як найвидатніший спеціаліст з історії української філософії.